«У школі» чи «в школі»: хто вирішує, яка форма милозвучніша, і чи справді українська уникає «незручних» звуків

У школі.

В школі.

У Києві.

В Україні.

Вона йде.

Він іде.

Для українського мовця такі чергування настільки звичні, що часто здаються майже автоматичними.

У підручнику можна прочитати:

для милозвучності українська чергує у / в, і / й.

Правило корисне.

Але слово милозвучність створює небезпечну ілюзію, ніби все вже пояснено.

Що саме означає «милозвучно»?

Хто вирішує, який звук красивий?

Чому у школі має бути милозвучнішим за в школі, якщо обидва варіанти реально можна почути?

Чи є милозвучність властивістю самої мови — чи оцінкою слухача?

Чи справді українська системно уникає збігів голосних і приголосних?

Якщо уникає, чому в ній спокійно існують слова й конструкції, де приголосних кілька поспіль?

І найцікавіше:

у / в та і / й — це лише правописне правило чи слід глибшої фонетичної організації українського мовлення?

Почнімо не з краси, а з артикуляції

Коли ми говоримо, мовний апарат не вимовляє кожен звук як ізольований об’єкт.

Рух безперервний.

Губи, язик, щелепа, голосові зв’язки вже готуються до наступного звука, поки попередній ще не завершився.

Тому послідовність звуків має значення.

Порівняймо:

був у школі;

була в школі.

У першому випадку попереднє слово закінчується приголосним:

був + у.

У другому — голосним:

була + в.

Такі чергування допомагають організувати звуковий ланцюг.

Але це ще не означає, що мова має просту команду:

два голосні — погано, два приголосні — теж погано.

Система складніша.

Чинний правопис справді регулює у / в

Сучасний стандарт українського правопису описує позиції, у яких для уникнення небажаного збігу звуків і для милозвучності вживаються у або в.

У найзагальнішому вигляді тенденція зрозуміла:

між приголосними часто зручніше у;

між голосними — в.

Наприклад:

зустрілися в Одесі;

побував у Львові.

Але слово часто тут важливіше, ніж може здатися.

Бо правопис не перетворює українське мовлення на механічний генератор чергувань.

Не існує кнопки «милозвучність»

Уявімо алгоритм:

попереду голосний + далі голосний → ставимо в;

попереду приголосний + далі приголосний → ставимо у.

Здавалося б, готово.

Але реальна система враховує більше.

Межу речення.

Паузу.

Наголос.

Темп мовлення.

Структуру слова.

Стійкість словосполучення.

Смислове розрізнення.

Авторський ритм.

Фонетичне оточення не тільки зліва, а й справа.

А іноді — просто те, яка форма закріпилася в конкретній одиниці.

Тому милозвучність — не функція з двома аргументами.

А що таке «в» взагалі?

Тут починається цікавіше.

На письмі ми бачимо літеру в.

Але звук, який реалізує українська фонема /в/, не зобов’язаний поводитися в усіх позиціях однаково.

Українська фонетика давно звертає увагу на особливу поведінку в у певних позиціях, зокрема на його наближення до нескладового [ў].

Саме тому історію чергування у / в не можна зрозуміти, дивлячись лише на дві літери.

Перед нами взаємодія:

голосного;

приголосного / апроксимантної реалізації;

складовості;

позиції в мовному потоці.

Тобто орфографічне:

у ↔ в

відбиває значно глибшу фонетичну реальність.

«У» може бути складом, а «в» — ні

Скажімо повільно:

у школі.

Початкове у здатне утворювати окремий склад.

А тепер:

в Україні.

в не створює такого самого складу.

Отже, вибір між формами може змінювати не тільки набір звуків.

Він може впливати на складову організацію мовного відрізка.

Це вже не питання естетики.

Це фонологія й ритм.

А ритм речення теж має значення

Порівняймо:

Вона працювала в університеті.

Вона працювала у великому університеті.

У другій конструкції після прийменника стоїть великому.

Спробуймо:

в великому.

Послідовність може бути артикуляційно менш зручною для нейтрального літературного мовлення, тому у великому природно розвантажує збіг.

Але мовлення — не диктант.

У швидкій розмові реальні реалізації можуть відрізнятися від ідеальної підручникової моделі.

Саме тут треба розділити норму і факт мовлення

Правопис відповідає на питання:

який варіант рекомендований у стандартному письмі в певній позиції?

Фонетика:

що реально вимовляється?

Корпус:

що реально пишуть?

Діалектологія:

як поводяться різні територіальні системи?

Соціолінгвістика:

хто, де й за яких обставин обирає варіант?

Психолінгвістика:

наскільки автоматично мовець здійснює вибір?

Це різні питання.

Відповідь одного рівня не замінює решти.

Те саме відбувається з і / й

Порівняймо:

Олег і Марія.

Олена й Андрій.

Чому в одному випадку і, а в іншому й?

Знову бачимо прагнення організувати звуковий перехід.

Між голосними:

Олена й Андрій

нескладовий елемент й дозволяє не ставити поруч два складотворчі голосні.

Між приголосними:

брат і сестра

голосний і розриває можливе скупчення приголосних.

Отже, система ніби балансує:

голосність ↔ приголосність;

складовість ↔ нескладовість.

Але «і» та «й» теж не можна міняти завжди

Ось де шкільне:

вибирайте те, що краще звучить

стає небезпечним.

Є позиції, де чергування обмежене.

Є зіставні конструкції.

Є слова, що починаються з й, я, ю, є, ї.

Є лексикалізовані форми.

Є випадки, де заміна може вплинути на сприйняття або просто суперечити нормативній моделі.

Тобто і / й — не декоративні варіанти одного символу.

Вони мають правила розподілу.

«Він іде» — але «вона йде»

Ця пара особливо красива для дослідження.

Словники фіксують:

іти / йти;

іду / йду;

ішов / йшов.

Тобто варіювати може вже не окремий сполучник між словами, а початок самого дієслова.

Порівняймо:

він іде;

вона йде.

Звукове оточення впливає на вибір форми, яка для сучасного мовця належить самому слову.

Отже, евфонічне чергування здатне проникати глибше за межу між словами.

І це руйнує ще одну зручну картинку

Можна було б думати:

милозвучність — це редакторська косметика, яку застосовують після того, як речення вже побудоване.

Насправді варіантність може бути частиною самої мовної системи.

Мовець не обов’язково спочатку створює:

вона іде

а потім запускає внутрішнього коректора:

ні, тут красивіше буде «йде».

Для носія відповідні моделі можуть працювати без такого свідомого двоетапного процесу.

А чому українська взагалі отримала таку варіативність?

Тут треба перейти від сучасної норми до історії.

Чергування у / в і і / й не виникло тому, що одного дня мовознавці вирішили зробити українську «співучішою».

За сучасною варіативністю стоять історичні фонетичні процеси.

Юрій Шевельов, описуючи історичну фонологію української, окремо згадує становлення чергувань у : в та і : й як результат мовної еволюції.

Тобто правопис пізніше кодифікує те, що має фонетичну й історичну основу.

Правило не створило явище.

Воно намагається його впорядкувати.

Це принципово важлива різниця

Ми вже не раз її зустрічали.

Правопис не створив звук ґ.

Правопис не створив кличний відмінок.

Правопис не створив наголос.

І тут так само:

правопис не винайшов чергування, щоб зробити мову красивою.

Він описує й нормує частину вже сформованої мовної системи.

Отже:

правило ← мовний механізм,

а не обов’язково:

мовний механізм ← правило.

Але чому тоді це називають «милозвучністю»?

Бо результат справді пов’язаний зі звуковою організацією мовлення.

Українська традиція використовує поняття милозвучність, або евфонія, для явищ, які допомагають уникати певних незручних звукових послідовностей і створювати плавні переходи.

Проблема починається лише тоді, коли слово милозвучний розуміють буквально як:

об’єктивно красивий.

Лінгвістичне явище набагато конкретніше.

«Красиво» — оцінка, «легше вимовити» — гіпотеза, яку можна перевіряти

Якщо ми кажемо:

цей варіант красивіший,

ми повідомляємо естетичну оцінку.

Якщо кажемо:

ця форма допомагає уникнути певного збігу приголосних,

це вже структурне твердження.

Його можна перевірити.

Можна описати артикуляцію.

Порахувати послідовності.

Дослідити корпус.

Записати носіїв.

Порівняти темпи мовлення.

Подивитися, що відбувається в діалектах.

Саме тут «милозвучність» перестає бути компліментом мові й стає об’єктом науки.

Бо скупчення приголосних українська зовсім не забороняє

Якби українська мала абсолютний закон:

два або три приголосні поруч вимовляти не можна,

її словник виглядав би зовсім інакше.

Маємо:

вступ;

склад;

скрізь;

вплив;

встромити;

зброя;

пстрок у відповідному лексичному матеріалі та складніші діалектні й морфемні збіги.

Українська цілком здатна до консонантних скупчень.

Отже, милозвучність не означає:

приголосні не можуть стояти поруч.

І голосні теж можуть зустрічатися

Мова не руйнується від сусідства голосних.

Воно існує:

усередині морфем;

на морфемних межах;

у запозиченнях;

на межах слів;

у власних назвах.

Тому точніше говорити не про абсолютну заборону, а про тенденції організації мовного потоку.

Тенденція — не табу.

Саме слово може бути сильнішим за евфонічну тенденцію

Є форми, де у або в належать уже не до вільно змінного елемента.

Наприклад, не можна довільно перебудовувати будь-яке слово тільки тому, що сусідні звуки здаються незручними.

Лексична тотожність має власні межі.

Це означає, що в мові одночасно діють кілька сил:

фонетична зручність;

морфологічна структура;

лексична закріпленість;

норма;

семантичне розрізнення;

традиція.

Жодна не має абсолютної влади.

Саме тому мова не оптимізує себе до ідеалу

Якби єдиною метою було максимально полегшити вимову, мови поступово позбулися б усіх складних послідовностей.

Але цього не відбувається.

Чому?

Бо мовна система повинна одночасно зберігати:

розрізнення слів;

морфеми;

граматичні показники;

історично успадковані форми;

нові запозичення;

можливість швидко впізнавати одиниці.

Артикуляційна зручність — лише один фактор серед багатьох.

Іноді «важче вимовити» може бути корисно

Це здається парадоксальним.

Але надто сильне фонетичне спрощення могло б зробити різні форми менш розрізнюваними.

Мова постійно балансує між двома потребами:

економити зусилля мовця;

зберігати достатньо сигналу для слухача.

Якщо скоротити все до мінімуму, говорити стане легше —

але розуміти може стати важче.

Тому милозвучність — не конкурс краси

Це значно цікавіше.

Перед нами один із проявів того, як мова керує потоком артикуляції та сприйняття.

Мовець має перейти від одного слова до наступного.

Слухач — розпізнати межі й одиниці.

Система допускає варіантність.

І ця варіантність допомагає пристосовувати форму до оточення.

А тепер спробуймо «в Україну»

Чому не у Україну?

У нейтральній нормативній моделі після голосного перед наступним голосним природним стає:

в Україну.

Наприклад:

повернулася в Україну.

Форма в розділяє голосні на межі слів.

Але якщо перед прийменником пауза:

В Україну він повернувся навесні.

Ми отримуємо іншу позицію.

Отже, система дивиться не лише на саме словосполучення в Україну, а на ширший фонетичний контекст.

Слово не знає, яким буде його сусід, доки не потрапить у речення

Це прекрасний приклад контекстної граматики.

Словниково ми маємо прийменники:

у / в.

Але реальний вибір часто відбувається тільки тоді, коли слово опиняється між іншими словами.

Тобто частина форми визначається не самою одиницею, а її оточенням.

Мова є системою відношень.

І тут письмо намагається записати те, що народилося в усному потоці

Це ще один важливий поворот.

Фонетична варіативність передусім пов’язана з вимовою.

А правопис мусить перетворити її на письмові рекомендації:

де у;

де в;

де і;

де й.

Але письмо дискретне.

Воно змушене вибрати конкретну літеру.

Усне мовлення набагато безперервніше.

Тому нормативна таблиця неминуче є моделлю живого фонетичного процесу, а не самим процесом.

Реальна вимова може не збігатися з буквами один до одного

Ми вже бачили це з:

г / ґ;

м’якістю;

апострофом;

наголосом.

Тепер бачимо знову.

Літера в не гарантує одну абсолютно незмінну фізичну реалізацію.

Літера у не пояснює сама собою складову структуру.

Літера й представляє нескладовий елемент, який функціонально відрізняється від голосного і.

Отже:

у / в / і / й на письмі — лише видима верхівка звукової системи.

А поезія робить проблему ще цікавішою

У прозовому нейтральному реченні ми можемо питати:

який варіант нормативно природніший?

У поезії додаються:

метр;

ритм;

кількість складів;

алітерація;

асонанс;

рима;

індивідуальна авторська фоніка.

Тоді вибір між:

та

може буквально змінити кількість складів у рядку.

Так само у / в можуть впливати на ритмічну організацію.

Отже, евфонічна варіативність стає ще й інструментом поетики.

Поет може хотіти саме скупчення звуків

І це руйнує уявлення, ніби хороший текст завжди повинен максимально згладжувати фонетику.

Іноді авторові потрібне:

утруднення;

різкість;

повтор;

ударність;

нагромадження приголосних;

навмисний hiatus;

незвичний ритм.

Фоніка може створювати художній ефект.

Тому:

милозвучність ≠ обов’язкова максимальна гладкість будь-якого тексту.

А що роблять діалекти?

Ось тут літературна таблиця перестає бути картою всієї української.

Українські говори мають власні фонетичні системи.

Вони можуть інакше реалізовувати:

голосні;

нескладові елементи;

приголосні;

межі складів;

початкові звуки;

протетичні приголосні.

Історична фонологія показує, що сучасна літературна модель є лише одним результатом складного розвитку українського діалектного простору.

Отже, почуте в говорі:

так не милозвучно

може насправді означати лише:

це не відповідає моїй літературній або регіональній звичці.

«Мені ріже слух» — дуже цікаві дані, але не доказ

Ця фраза часто з’являється в мовних суперечках.

Мені ріже слух.

Для лінгвіста це не нульова інформація.

Навпаки.

Вона повідомляє, що мовець має певне очікування.

Але вона не доводить автоматично:

форма неправильна;

форма неукраїнська;

форма історично чужа;

форма ніде не вживається.

Треба ще встановити, чому саме слух очікує іншого.

Слух теж навчається

Те, що здається природним, значною мірою залежить від мовного досвіду.

Людина тисячі разів чує певні послідовності.

Мозок формує очікування.

Частотна конструкція сприймається легко.

Рідкісна — може здатися дивною навіть тоді, коли вона граматично можлива.

Тому відчуття милозвучності може мати не лише артикуляційний, а й перцептивний та частотний компонент.

А значить, корпус знову потрібен

Можна не сперечатися:

мені більше подобається у школі;

а мені в школі.

Можна поставити дослідницькі питання.

Де реально трапляється кожна форма?

Після яких звуків?

Перед якими?

У яких жанрах?

У які десятиліття?

У яких регіонах?

У художній літературі?

У пресі?

У транскрибованому мовленні?

Тоді «відчуття» отримує емпіричний фон.

І може виявитися, що правило працює не на сто відсотків

Це не обов’язково означатиме, що правило погане.

Нормативне правило і статистичний закон — різні речі.

Правопис може рекомендувати певний вибір.

Корпус може показати реальну варіативність.

Усне мовлення — ще ширшу.

Діалекти — зовсім іншу картину.

Завдання дослідника не змусити всі дані збігтися.

Завдання — пояснити різницю між рівнями.

Іноземець бачить правило і починає рахувати звуки

Для людини, яка вивчає українську, типовий шлях такий:

після голосного ставимо в, після приголосного — у.

Потім вона зустрічає виняток.

Ще один.

І вирішує:

правило не працює.

Насправді проблема часто в іншому.

Початкове правило було навчальним спрощенням.

Воно давало корисну тенденцію, але не повну модель.

Носій теж не обов’язково знає правило, яким користується

Людина може ніколи не пояснювати собі:

зараз попереднє слово закінчилося голосним, наступне починається голосним, тому я оберу нескладовий варіант.

Вона просто говорить.

Це знову наша фундаментальна різниця:

володіти системою ≠ вміти сформулювати систему.

Саме тому носій мови не автоматично є фонологом.

І саме тому підручникове правило не автоматично описує все, що робить носій.

А редактор виконує ще іншу роботу

У письмовому тексті редактор може свідомо помітити:

був в школі

і замінити на:

був у школі.

Тобто те, що в усному мовленні може регулюватися автоматично фонетичною системою, у письмі стає предметом свідомої нормативної редактури.

Один механізм існує на кількох рівнях:

мовна історія;

вимова;

граматика;

правопис;

стилістика;

редагування.

І тут виникає дуже цікаве питання: чи може правопис перебільшити милозвучність?

Як тільки живу тенденцію кодифікують, виникає ризик сприймати рекомендацію як абсолютний закон.

Людина починає «виправляти» будь-яке у на в або навпаки, навіть не враховуючи:

лексичної форми;

смислу;

ритму;

стійкої конструкції;

реальної вимови.

Тоді принцип, який мав допомагати природному мовленню, може перетворитися на механічну операцію.

Це парадокс кодифікації.

Правило про природність можна застосовувати неприродно

Саме так.

Милозвучність покликана враховувати звуковий потік.

Але якщо застосовувати її лише за таблицею, не слухаючи речення, можна отримати формально мотивовану, але стилістично дивну конструкцію.

Тому справжнє володіння нормою — не лише пам’ять.

Це ще й уміння бачити, навіщо правило існує.

А чи є українська «наймилозвучнішою мовою»?

Ось тут треба відокремити культурний міф від лінгвістики.

У публічному просторі десятиліттями повторюють різні твердження про те, що українська нібито посіла певне місце на якомусь міжнародному «конкурсі краси мов».

Подібні історії можуть бути приємними.

Але для мовознавчого висновку потрібні:

конкретний конкурс;

організатор;

дата;

методика;

критерії;

первинні документи.

Без цього твердження:

українська офіційно друга / третя / наймилозвучніша у світі

не є науковим доказом будь-чого.

І нам він узагалі не потрібен.

Українська цікава без медалі за красу

Нам не треба доводити, що вона красивіша за французьку, італійську, польську, японську чи будь-яку іншу.

Це не спортивне змагання.

Набагато цікавіше дослідити конкретні механізми:

у / в;

і / й;

з / із / зі;

варіантні початки слів;

нескладові звуки;

ритміку;

асиміляцію;

спрощення;

протезу;

діалектну фонетику.

Тоді замість компліменту ми отримуємо опис системи.

До речі, у / в та і / й — не єдині

Українська має й інші засоби регулювання звукових переходів.

Наприклад:

з / із / зі / зо.

Порівняймо:

з другом;

із сестрою;

зі школи;

зо два рази в відповідних конструкціях.

Тут теж взаємодіють фонетика, традиція, граматика й лексична закріпленість.

Отже, евфонія — не одна пара букв.

Це ціла зона мовної організації.

І вона перетинається з асиміляцією

У реальному мовленні сусідні звуки впливають один на одного.

Приголосний може змінювати артикуляційні характеристики під впливом наступного.

Межі між словниковими формами не означають, що мовний апарат щоразу починає рух із нуля.

Тому евфонічні чергування існують усередині ширшої картини:

мовлення є безперервним фізичним процесом.

Орфографія лише розрізає його на видимі одиниці.

Тут ми повертаємося до «лук / люк»

Коли ми досліджували м’якість, стало видно:

літера не дорівнює звуку;

відсутність окремого знака не означає відсутності фонетичного процесу.

Тепер наступний крок.

Навіть слово не вимовляється незалежно від сусідів.

Його звукова реалізація входить у більший потік.

Отже, фонетика речення не є просто сумою фонетик окремих слів.

І це змінює саме поняття «слово»

На письмі:

була в школі

— три чітко відокремлені одиниці.

У мовленні артикуляційний рух не робить три акуратні паузи:

була | в | школі.

Звуки переходять один в один.

Саме тому фонетичне слово, ритмічна група та графічне слово не завжди збігаються.

І евфонія працює саме там, де шкільні пробіли перестають бути фізичними стінами.

Тобто пробіл на письмі може приховувати фонетичну єдність

Це надзвичайно важлива ідея.

Ми бачимо:

в Україні.

Два графічні слова.

А мовний апарат створює один безперервний ланцюг.

Тому вибір форми першого слова залежить від початку другого.

Графічна межа не зупиняє фонологію.

А що відбувається в дуже повільному мовленні?

Цікаве експериментальне питання.

Коли людина говорить повільно й робить паузи, фонетичне оточення змінюється.

Те, що в швидкому потоці утворювало одну ритмічну групу, може розділитися.

А отже, частина умов для евфонічного вибору теж змінюється.

Правопис прямо враховує паузу в правилах для і / й та у / в.

Це прекрасний випадок, коли пунктуаційно позначена межа пов’язана з фонетичною організацією.

Пунктуація раптом зустрічається з артикуляцією

Кома здається графічним знаком.

Але вона може відбивати синтаксичну та інтонаційну межу.

І ця межа впливає на те, яке звукове оточення реально має слово.

Тому навіть правило вибору маленького і або й може з’єднати:

фонетику;

синтаксис;

інтонацію;

пунктуацію;

правопис.

Знову один вузол — і кілька поверхів мови.

А інтонація може перемогти просту послідовність букв

Два речення можуть мати однакові сусідні літери, але різну просодичну організацію.

Якщо між словами є сильна інтонаційна межа, вони фонетично взаємодіють не так, як усередині тісної ритмічної групи.

Тому правило, засноване лише на:

остання буква попереднього слова + перша буква наступного,

завжди буде спрощенням.

Мовлення організоване не буквами.

А тепер найважливіше: милозвучність не треба обожнювати

Вона не доводить «особливу досконалість» української.

Не робить інші мови гіршими.

Не означає, що кожне українське речення повинно звучати як пісня.

Не дозволяє оголосити будь-яку незвичну форму чужою.

І не зводиться до таблиці чергувань.

Її справжня цінність набагато більша.

Вона показує, що граматика має тіло

Ми часто говоримо про мову як про абстрактну систему:

відмінки;

часи;

суфікси;

синтаксис.

Але мова повинна бути фізично вимовлена.

Легені створюють повітряний потік.

Гортань формує голос.

Язик і губи перебудовують артикуляцію.

Звуки переходять один в одного.

Мозок слухача розпізнає цей безперервний сигнал.

І частина граматичної варіативності виникає саме тому, що мова живе в людському мовному апараті.

«У школі» і «в школі» тому значно цікавіші, ніж здаються

На поверхні:

дві маленькі форми.

Під ними:

фонетика;

фонологія;

склад;

ритм;

історія;

граматика;

правопис;

діалектологія;

поетика;

психолінгвістика;

корпусна статистика;

редакторська практика.

І все починається з питання, яке здається майже дитячим:

чому тут у, а там в?

Можливо, саме такі питання й треба ставити найчастіше

Не:

яке правило треба запам’ятати?

А:

яке мовне явище це правило намагається описати?

Бо тоді:

у / в

перестають бути двома клітинками вправи.

Ми бачимо процес, у якому історично сформована мовна система пристосовує форму до звукового оточення.

І слово милозвучність перестає бути компліментом.

Воно стає початком дослідження.

Українська не «гарна тому, що чергує у і в»

Вона просто має конкретну систему варіантності, яку можна описувати, порівнювати, вимірювати й простежувати в часі.

А вже людина може сказати:

мені це звучить красиво.

Це теж реальний факт.

Але факт уже про людину та її сприйняття.

Не універсальна фізична властивість мови.

І коли ми розділяємо ці два рівні, українська не стає менш цікавою.

Навпаки.

Замість легенди про «співучу мову» перед нами з’являється значно дивовижніша річ:

жива система, яка вміє перебудовувати власну звукову форму залежно від того, що було сказано секунду тому і що буде вимовлено наступної секунди.

Читайте також

Про те, чому письмо не показує всього, що реально відбувається зі звуком:

«„Лук“ і „люк“: що насправді робить приголосний м’яким»

Про те, як одна звукова відмінність може пройти крізь століття правописної історії:

«„Г“ і „ґ“ — це не просто дві літери»

Про принципову різницю між правописом і мовою:

«Правопис — це ще не вся українська мова»

Системне вивчення української:

Українська мова — Levitin Language School

Джерела та інструменти для перевірки

Український правопис, офіційне видання 2026 року. Чинний стандарт окремо регулює чергування у / в, і / й та інші евфонічно пов’язані варіанти. Саме нормативний текст треба використовувати для перевірки конкретної письмової позиції, а не популярні таблиці з інтернету. Міністерство освіти і науки України

Український правопис — Міністерство освіти і науки України

Юрій Шевельов. «Історична фонологія української мови». Фундаментальне джерело для історії української звукової системи; зокрема, описує становлення чергувань у : в та і : й у ширшому контексті фонологічної еволюції. Літописи

«Історична фонологія української мови» — електронне видання

«Українська мова. Енциклопедія». Академічна база для фонетики, фонології, історичних чергувань, орфографії та діалектної системи української. Матеріали показують, що сучасні звукові чергування треба розглядати в історії, а не лише як готові правила. Літописи

«Українська мова. Енциклопедія» — Ізборник

Інститут мовознавства ім. О. О. Потебні НАН України. Академічний словник, зокрема, фіксує варіантність іти / йти, що дозволяє побачити евфонічну варіативність уже всередині дієслівної парадигми, а не тільки між окремими службовими словами. Інститут мовознавства ім. О.О. Потебні

Тлумачний словник української мови — Інститут мовознавства

Генеральний регіонально анотований корпус української мови (ГРАК). Інструмент для перевірки реального розподілу у / в, і / й, їхньої частотності, хронології, жанрових і регіональних відмінностей.

ГРАК

Інститут української мови НАН України. Академічні дослідження сучасної української фонетики, орфоепії, діалектології, граматики та історії мови.

Інститут української мови НАН України

Про автора

Тимур Левітін — засновник і директор Levitin Language School, викладач і перекладач. Досліджує українську мову як систему, у якій звук, артикуляція, історія, письмо, норма та реальне мовлення взаємодіють, але не є одним і тим самим.

Матеріал є частиною Language Thinking Laboratory — Україна — відкритого дослідження української мови без наперед установленої фінальної точки: від фізики окремого звука до історичної фонології, діалектів, граматики та живої комунікації.