«Їх будинок» чи «їхній будинок»: невже форма, яку виправляють учителі, колись була нормальною українською

Мова рідко ділить свою історію на акуратні колонки «правильно» і «неправильно». Те, що сьогодні розмежовано нормою, учора могло бути частиною іншої системи.

Є дуже проста шкільна порада.

Якщо йдеться про належність, треба казати:

їхній будинок;

їхня дитина;

їхнє рішення;

їхні книжки.

А не:

їх будинок;

їх дитина;

їх рішення;

їх книжки.

Здається, все зрозуміло.

Їх — це кого? що?

Їхній — це чий?

Отже:

Я бачу їх.

Але:

Я бачу їхній будинок.

І саме тут можна було б закінчити звичайний урок української.

Але тоді доведеться відповісти на незручне питання.

Чому Тарас Шевченко писав:

«На їх окраденій землі...»

Невже він просто не знав української?

Звичайно, проблема не в цьому.

Проблема в тому, що сучасне правило описує сучасний етап системи, а історія займенників значно цікавіша.

І ще цікавіше те, що їхній — форма, яка сьогодні здається абсолютно природною й фундаментальною, — сама є історичним новоутворенням.

Почнімо з того, що «їх» уже виконує дві різні роботи

Скажімо:

Я не бачу їх.

Тут їх позначає людей або предмети, на які спрямована дія.

А тепер:

Я не бачу їхнього будинку.

Тут їхнього вже відповідає не на питання кого?, а на питання чийого?

Значення інше.

Але історично між цими двома функціями існує прямий зв’язок.

«Їх» спочатку не було спеціальним словом для належності

Сучасні форми:

його, її, їх

можуть позначати належність:

його книжка;

її будинок;

їх рішення.

Але історично це не той самий тип присвійних форм, що:

мій, твій, наш, ваш.

Порівняймо:

книжка брата.

Слово брата — родовий відмінок.

Воно показує особу, з якою пов’язана книжка.

Подібний механізм лежить і в історії:

його, її, їх.

Форми особового займенника третьої особи в родовому відмінку почали виконувати присвійну функцію.

Тобто приблизно той самий граматичний матеріал отримав додаткову роботу.

І ось тут українська система виявляється асиметричною

Маємо:

я → мій;

ти → твій;

ми → наш;

ви → ваш.

Але:

він → його;

вона → її;

вони → їх.

Чому не існує абсолютно симетричної старої системи на кшталт:

я — мене — мій;

ти — тебе — твій;

вони — їх — окремий давній присвійний займенник?

Тому що мова не зобов’язана будувати всі клітинки таблиці однаково.

Третя особа пішла іншим історичним шляхом.

А потім українській стало замало «їх»

І ось тут народжується їхній.

Сучасне дослідження Інституту української мови НАН України описує їхній як новоутворення, що постало через ускладнення форми їх прикметниковим суфіксом -н- та закінченням -ій. Спочатку ця форма була властива уснорозмовному вживанню. Інститут української мови

Людською мовою сталося приблизно так:

було їх;

але мова створила форму, яка почала поводитися значно більше як звичайний прикметниковий присвійний займенник:

їхній.

І відразу отримала цілу систему:

їхній;

їхня;

їхнє;

їхні.

А далі:

їхнього;

їхній;

їхньою;

їхніх;

їхніми.

Одна стара незмінна форма перетворилася на основу для нового повноцінного змінюваного слова.

І це вже не просто «довший варіант»

Порівняймо:

їх будинок

і:

їхній будинок.

У першій конструкції їх не показує ні роду, ні числа, ні відмінка слова будинок.

Так само:

їх хата;

їх село;

їх будинки.

Форма їх залишається незмінною.

А їхній входить у граматичні відносини з іменником:

їхній будинок;

їхня хата;

їхнє село;

їхні будинки.

Українська фактично отримала засіб, який робить належність видимою морфологічно.

Чи означає це, що «їхній» точніше за «їх»?

У певному граматичному сенсі — він дає більше формальної інформації.

Але не треба перетворювати це на вигадану семантичну різницю.

Якщо:

їх будинок

і:

їхній будинок

у конкретному історичному або діалектному контексті позначають той самий будинок тих самих людей, ми не маємо права вигадувати, ніби одна форма означає «слабшу належність», а друга — «сильнішу».

Такої універсальної різниці немає.

Різниця передусім у граматичній організації, історії, нормі, стилі та розподілі форм.

І це якраз той випадок, коли чесне:

додаткової предметної різниці тут може не бути

важливіше за красиву, але вигадану схему.

Тоді чому сучасна норма розводить «їх» і «їхній»?

Тому що система отримала можливість спеціалізувати форми.

Їх може чітко працювати як форма особового займенника:

Я зустрів їх.

Я не бачив їх.

А їхній — як присвійний:

їхня машина;

їхня думка;

їхні діти.

Це дуже зручне розмежування.

Порівняймо:

Їх батько побачив.

Що тут сталося?

Теоретично послідовність може викликати момент перебудови під час читання.

Чи їх — об’єкт дієслова?

Батько побачив їх.

Чи їх належить до слова батько?

Їхній батько побачив...

Форма їхній відразу сигналізує:

зараз ідеться про належність.

Але історія не зобов’язана була відразу обрати саме цю модель

І не обрала.

Присвійне їх засвідчене в українських текстах.

Його можна знайти у класиків.

Саме тому фраза Шевченка:

«На їх окраденій землі...»

не є доказом того, що поет «порушив сучасне правило».

Вона є доказом небезпечності іншої помилки:

переносити сучасну кодифікацію назад у часі й судити давніший мовний стан так, ніби сьогоднішній підручник уже лежав на столі кожного автора.

«Нормативне сьогодні» не означає «єдине українське завжди»

Цей принцип ми вже бачили в матеріалі «„Протягом року“ чи „на протязі року“: як неправильна сьогодні форма може мати українську історію».

Форма може:

існувати історично;

бути широко вживаною;

потім втратити позиції в літературному стандарті;

залишитися в говорах;

отримати інше стилістичне відчуття;

або бути витісненою іншою конструкцією.

Тому питання:

«це українське чи не українське?»

часто занадто грубе.

Точніше питати:

де, коли, ким, у якій функції і в межах якої норми це вживалося?

А тепер найцікавіше: «їхній» колись сам був новачком

Сьогодні ситуація майже психологічно перевернулася.

Їхній може здаватися настільки «правильно українським», що виникає спокуса сприймати його як споконвічну форму, а їх будинок — як пізніше псування.

Історичні дані не підтримують такої простої картини.

Їхній сформувався пізніше.

Тобто форма, яку сьогодні використовують для виправлення іншої, сама колись була інновацією. Інститут української мови

Це один із найкрасивіших парадоксів мовної норми:

нове може перемогти настільки повно, що наступні покоління починають сприймати його як давніше й «природніше».

Але звідки взялося саме -н-?

Українська не просто випадково приклеїла кілька звуків.

Форма була перебудована за прикметниковим типом.

Це дозволило їй відмінюватися й узгоджуватися.

Отримуємо:

їхній син;

їхня донька;

їхнє місто;

їхні друзі.

І вже сама парадигма підказує мовцеві:

це слово поводиться як ознака належності, пов’язана з іменником.

Мова ніби зробила «їх» більш прикметниковим

Це не означає, що хтось одного дня сів і вирішив:

нам бракує узгодження, додаймо суфікс.

Мовна зміна так не працює.

Форми виникають у мовленні, поширюються, конкурують, потрапляють у різні регістри, можуть довго співіснувати, а вже значно пізніше граматики описують результат.

Саме тому сучасне академічне дослідження особливо цікаве: воно простежує формування самої категорії присвійних займенників, а не просто видає готову таблицю. Інститут української мови

І українська тут не ізольований острів

Споріднені процеси відбувалися в інших слов’янських мовах.

Дослідники порівнюють українське їхній із білоруськими та іншими слов’янськими утвореннями, де старі займенникові форми теж могли розширюватися додатковими словотворчими елементами. Інститут української мови

Але тут треба бути особливо обережними.

Схожість форми в сусідній мові не доводить автоматично:

українська взяла її звідти.

Спільне слов’янське тло, паралельний розвиток, контакт і внутрішня аналогія — різні механізми.

Їх не можна підміняти один одним лише тому, що слова схожі.

Особливо небезпечна пастка — російське «ихний»

Українець може знати, що в російській нормативним є их, а ихний має інший нормативно-стилістичний статус.

І звідси легко зробити хибний висновок:

українське їхній — мабуть, просто український варіант російського просторічного ихний.

Це поганий спосіб встановлювати походження слова.

Українське їхній має власну історію в українській системі й нормативний статус у сучасній літературній мові.

Формальна схожість не перетворює одне слово на копію іншого.

А тепер ще один сюрприз: українська мала й інші способи сказати «мій»

Історичне дослідження показує, що в давньоукраїнських та староукраїнських пам’ятках присвійність могла передаватися навіть формами давального відмінка особових займенників.

Тобто система належності колись була ще різноманітнішою. Інститут української мови

І це не лише мертва археологія.

Сліди таких конструкцій дослідники фіксують і в сучасних південно-західних українських говорах. Інститут української мови

Отже, якщо дивитися тільки на стандартну таблицю:

мій — твій — його — її — наш — ваш — їхній,

можна навіть не помітити, скільки різних історичних механізмів сховано в одному рядку підручника.

І навіть «у мене» може стати присвійністю

Українські говори показують конструкції, де модель:

у мене / в мене

може наближатися до значення:

мій.

Академічне дослідження південних середньонаддніпрянських говірок наводить, зокрема, конструкції типу в їх батько, де прийменниково-відмінкова форма виконує присвійну функцію. ukrmova.iul-nasu.org.ua

Для носія стандартної української це може звучати незвично.

Але саме тут знову працює наш принцип:

«„Так у нас говорять“: чому український діалект — не зіпсована літературна мова».

Діалект не зобов’язаний бути недосконалою копією стандарту.

Він може зберігати або розвивати власні граматичні моделі.

Отже, скільки способів належності бачимо вже зараз?

Моя книжка.

Книжка брата.

Його книжка.

Її книжка.

Їхня книжка.

Книжка в мене.

А в історичних і діалектних системах набір може бути ще ширшим.

Змістове ядро схоже:

існує зв’язок між предметом і певною особою або групою.

Але мова може граматично подивитися на цей зв’язок різними способами.

І тут починається семантика, а не тільки морфологія

«Належність» узагалі ширша за буквальну власність.

Їхній будинок може означати будинок, яким вони володіють.

Але:

їхній учитель

не означає, що вони володіють людиною.

Їхня проблема

не є майном.

Їхня перемога

не лежить у шафі.

Їхня епоха

не записана на них у реєстрі власності.

Присвійність у граматиці охоплює дуже широкий спектр відношень:

власність;

спорідненість;

належність до групи;

авторство;

зв’язок;

участь;

походження;

відношення між людьми, предметами, подіями та абстрактними поняттями.

Тому термін присвійний значно ширший за побутове «це комусь належить».

Чи є різниця між «їх рішення» та «їхнє рішення» у значенні?

Ось тут треба не піддаватися спокусі.

Не можна автоматично сказати:

їх рішення — холодніше;

їхнє рішення — ближче;

або:

їх — формальніше;

їхній — емоційніше.

Універсальної семантичної опозиції такого типу немає.

Сучасна різниця насамперед стосується граматичного статусу та нормативного розподілу.

У певних історичних, авторських, діалектних чи стилістичних контекстах присвійне їх може бути цілком реальним фактом українського мовлення.

Але це не означає, що обидві форми сьогодні всюди взаємозамінні без зміни нормативного статусу.

І тут треба розділити три питання

Перше:

чи існувала форма?

Так.

Друге:

чи могла вона виражати присвійність?

Так.

Третє:

яку форму варто використовувати в сучасному стандартному мовленні?

У типовій конструкції належності сучасна кодифікована модель віддає перевагу їхній:

їхній будинок;

їхня позиція;

їхні діти.

Саме це розмежування подають сучасні довідкові ресурси слововживання. Горох

Три відповіді можуть бути правильними одночасно.

Ось чому «це помилка» часто нічого не пояснює

Якщо учень пише:

їх будинок

у сучасній нормативній роботі, викладач може виправити:

їхній будинок.

Це практично правильно.

Але якщо на цьому пояснення закінчується, учень отримує лише команду.

Набагато цікавіше показати:

їх історично могло виконувати присвійну функцію;

їхній виник як новіша спеціалізована форма;

дві моделі співіснували;

система поступово розподілила їхні функції;

сучасна норма закріпила один із результатів цього розвитку.

Тоді «виняток» перетворюється на історію системи.

І раптом стає зрозумілим, чому «їхній» відмінюється

Не тому, що таблиця так наказала.

А тому, що форма перебудувалася за прикметниковим типом.

Тому:

їхній син;

але:

їхнього сина;

їхньому синові;

з їхнім сином.

Форма вже граматично взаємодіє з іменником зовсім не так, як незмінне їх.

А «його» та «її» чому не стали «йогній» і «їїній» у стандарті?

Ось прекрасне питання, яке руйнує очікування ідеальної симетрії.

Якщо мова створила:

їх → їхній,

чому не перебудувала всю третю особу однаково?

Бо мовна аналогія не зобов’язана доводити систему до математичної досконалості.

Одні новоутворення закріплюються.

Інші залишаються діалектними.

Треті зникають.

Четверті навіть не виникають масово.

Мова — не таблиця, яку хтось заповнює до останньої клітинки.

Саме нерівність системи часто і є її історією

У сучасній українській:

його книжка;

її книжка;

але:

їхня книжка.

На перший погляд — несиметрично.

З історичного погляду — цілком зрозуміло:

різні форми пройшли різні траєкторії.

Іноді саме «дивна» клітинка таблиці є місцем, де найкраще видно розвиток мови.

Для носія української тут є ще одна пастка

Ми настільки звикаємо до сучасного слова їхній, що перестаємо бачити його будову.

Спробуйте подивитися на нього заново:

їх + н + ій.

Раптом знайоме слово перестає бути неподільним.

Перед нами буквально видно історичну операцію:

стара займенникова основа отримала елементи, які дозволили їй увійти до прикметникової моделі.

Сучасний українець вимовляє результат цієї перебудови щодня — і може ніколи не замислюватися, що слово колись склалося.

Це дуже схоже на нашу двоїну — але навпаки

У матеріалі «„Два бра́ти“, але „брати́“: невже в українській досі живе число, якого вже немає» ми бачили, як стара граматична категорія може зникнути, залишивши сліди.

Тут бачимо протилежний рух.

Не стара категорія залишає уламок.

Навпаки:

нова форма поступово виникає всередині живої системи й займає власне граматичне місце.

Одна історія показує, як граматика помирає.

Інша — як граматика народжується.

І саме тому сучасна норма — це кадр, а не весь фільм

Сьогодні ми відкриваємо граматику й бачимо готову систему.

Вона здається нерухомою.

Але якщо відмотати час назад, клітинки починають рухатися.

Форма може перейти з одного класу в інший.

Відмінок може отримати нову функцію.

Розмовне новоутворення може стати нормативним.

Старий конкурент може відійти на периферію.

Діалект може зберегти конструкцію, якої стандарт уже не використовує.

І через кілька поколінь нова система здаватиметься людям єдиною можливою.

Що тоді сказати учневі?

Для сучасного нормативного українського:

Я бачу їх.

Але:

Це їхній будинок.

Я говорив з їхньою матір’ю.

Ми знаємо їхніх дітей.

Цього достатньо, щоб правильно користуватися формами.

Але для розуміння української треба додати ще одне:

«їхній» не впав у мову готовим. Він виник усередині неї.

І тоді правило перестає бути випадковою забороною.

Найцікавіше тут навіть не «їх» і не «їхній»

Найцікавіше — те, що ми спостерігаємо сам механізм мовної еволюції.

Спочатку форма має одну граматичну функцію.

Потім отримує ще одну.

Потім на її основі виникає нове слово.

Нове слово набуває власної парадигми.

Форми конкурують.

Розподіляються.

Одна з них отримує сильнішу позицію в літературній нормі.

І через багато років учитель виправляє:

їх будинок → їхній будинок.

Не підозрюючи, що в цьому червоному виправленні лежать століття граматичної перебудови.

Висновок

Сучасна українська дає нам дуже зручне розмежування:

їх — форма особового займенника;

їхній — спеціалізований присвійний займенник.

Але історія показує, що межа формувалася поступово.

Присвійне їх — не вигадка й не доказ «зіпсованої української».

Їхній — не споконвічна незмінна клітинка таблиці.

Це новіша українська форма, яка виросла зі старішого їх, стала змінюваною й посіла власне місце в системі.

І тому фраза:

«На їх окраденій землі...»

не руйнує українську граматику.

Вона відкриває двері в українську граматику іншого часу.

Фінальний афоризм

Мова пам’ятає не лише старі слова. Вона пам’ятає часи, коли її сучасні правила ще тільки ставали правилами.

Джерела та інструменти для перевірки

Інститут української мови НАН України — «Формування категорії присвійних займенників в українській мові» — академічне дослідження історії присвійних займенників, переходу родових форм його, її, їх до присвійної функції та формування їхній. Інститут української мови

Інститут української мови НАН України — сторінка Руслани Коци — бібліографічне підтвердження академічної публікації про формування категорії присвійних займенників. Інститут української мови

Інститут української мови НАН України — дослідження південних середньонаддніпрянських говірок — матеріал про діалектні способи вираження присвійності, зокрема конструкції типу в їх батько. ukrmova.iul-nasu.org.ua

Граматика слов’янська Івана Ужевича — розділ про займенники — історичний матеріал XVII століття про функціонування форм їх, них, його, нього. litopys.org.ua

ГРАК — Генеральний регіонально анотований корпус української мови — інструмент для перевірки хронології, авторського, жанрового та регіонального розподілу форм їх і їхній.

Про автора

Тимур Левітін — засновник і директор Levitin Language School, викладач і перекладач. Досліджує українську як живу систему, у якій сучасна норма стає зрозумілішою, коли видно не лише готове правило, а й шлях його формування.

Матеріал є частиною Language Thinking Laboratory — Україна. Якщо потрібно не просто запам’ятовувати нормативні форми, а розуміти, чому українська влаштована саме так, це один із принципів нашого вивчення української мови.